Головна > Публікації > Композитор Андрій Мерхель

Андрію, як Ви охарактеризуєте сильні сторони, безперечні плюси та проблеми фестивалю? Чи вже можна дати оцінку організаційному процесу? 

Варто зазначити, що команда організаторів, яка склалася із різних людей (навіть не знайомих між собою до цього часу), у процесі створення фестивалю працювала професійно та гармонійно. Головний організаційний плюс – це якісна інформаційна підтримка фестивальних подій. Широкий розголос дав свій результат – нестача місць на багатьох подіях фестивалю та нова публіка (як для академічних концертних просторів). Власне, від останніх років академічне музичне мистецтво в столиці стало виходити за межі того закритого кола аудиторії, в якому воно опинилося. І це великий привід для оптимізму. Адже саме жива присутність на концертах, атмосфера реального звучання нової музики має в певній мірі ще й «терапевтичну» функцію – звільнення від шаблонів сприйняття, якими, на жаль, досі покрита сучасна академічна музика.

Цей фестиваль підтвердив, що нова музика сьогодні у тренді. Важливо, що така довготривала акція виникла непередбачено і випадково, без стратегічного планування заздалегідь. Але результат став неочікуваним в хорошому сенсі. Протягом фестивалю було реалізовано ряд рівноцінних та завершених подій, жодна з яких не вибивалася із контексту. У програмі був присутній баланс між історичним музичним надбанням ХХ ст. (як-от творами Шелсі, Уствольської, Беріо та ін.) і власне новими творами молодих авторів, що звучали вперше в Україні. Завдяки ентузіазму учасників та попри всі форс-мажори, фінансові та організаційні труднощі, однією з важливих ознак «KCMD» (крім, звичайно професійної якості концертних програм і виконання) стало створення певної родинної атмосфери, дуже дружнього духу фестивалю.

Фестиваль також окреслив сфери пошуків не тільки авторів, але й молодих виконавців. Враховуючи, що основними учасниками були саме молоді інструменталісти, цікаво спостерігати, як вони формують свої програми, на чому зосереджують увагу та яким чином презентують твори у передмовах. 

Проблеми звісно були, як і сильні сторони. Але це були проблеми виключно ситуативні, організаційного характеру. Адже попередньо фестиваль не мав великих гарантій, – перш за все фінансових. Також одне з питань, над вирішенням якого ми зараз працюємо – це тривалість фестивалю. Можливо така кількість фестивальних днів для столичного насиченого життя – це забагато, адже за цей період постійна аудиторія втомлюється та втрачає концентрацію уваги.

Але попри всі непередбачені ситуації, головне, що фестиваль став новою платформою для обміну досвідом та знаннями, для активізації молодіжних спільнот.

Як би Ви оцінили значення фестивалю «KCMD» в контексті сучасної української музичної культури?

Очевидно, що наразі функція подібних фестивалів кардинально інша, аніж 10-15 років тому. Наприклад, коли на початку 2000-х років ми з колегами-студентами починали відвідувати київські фестивалі, то мали потребу чути музику і виконавців, яких неможливо було почути в загальному доступі (хоча б тому, що в той час ще не користувалися так активно Інтернетом). Але сьогодні, коли майже все можна побачити і почути в мережі, функцією фестивалів не може бути виключно популяризація музики. В цьому є одна особливість «KCMD» в контексті інших фестивалів – це дуже стійка освітня платформа, адже є баланс між лекціями, майстер-класами та концертами. Вважаю, що зараз фестивалі сучасної академічної музики в Україні мають налагоджувати комунікації між виконавцями, композиторами і аудиторією. Власне «KCMD» є показовим у цьому сенсі. Символічно, що деякі з виконавців раніше не сприймали нову музику, а сьогодні вже самостійно пропонують до виконання власні сучасні програми. Це певний розвиток, коли через заперечення приходять до розуміння. Й можливо, саме в цьому є одна з основних функцій фестивалю. Тож для нас важливо зберігати і розвивати паралельно з концертною саме освітню стратегію. Також дуже важлива згуртованість нових людей – наступного покоління, що має визначати культурний рівень країни.

Чи можна назвати фестиваль «KCMD» кроком у напрямку культурної інтеграції з Європою?

Безперечно, але не без застережень. Скоріше, як сказав головний організатор та директор «KCMD» Альберт Саприкін, в даному випадку Європа приїхала до нас. Тобто в більшій мірі це був інтерес саме зарубіжних гостей до нашої країни, які згодні були приїхати навіть за власний рахунок. Важливою ознакою була програма фестивалю, що говорить сама за себе: майже всі твори були написані та виконані зарубіжними музикантами. В той час як українських композиторів в програмі було лише два. Це не добре, але і не погано – це просто факт (у конкретному випадку). Фестиваль повністю виправдовує статус міжнародного і сподіваюся, що таким й буде надалі. 

Фестиваль успішно презентував велику кількість сучасної європейської музики і нових для України сучасних європейських композиторів та виконавців. Можливо, причини цієї успішності пов’язані з особливою комунікативною свободою, властивою молодому поколінню? Які Ви бачите в цьому перспективи для культурного розвитку України?

За останні роки відбувається взагалі значна активізація молодіжного руху у мистецькому середовищі, – формуються нові молодіжні спільноти, відкриваються платформи для спільних творчих акцій. Існує потреба зустрічатися, знайомитися, працювати разом – саме це і є підґрунтям для утворення подібних мистецьких подій. Подібно до того як виник цей новий фестиваль, так можуть виникати й інші проекти у майбутньому. 

Як приклад: коли «ГогольFest» втратив повноцінне фінансування, була запропонована нова модель – фестивалю як резиденції, де творчі особистості з різних галузей мистецтва в контакті один з одним працювали над створенням нових ідей. І наразі ми маємо багато проектів, які стати результатом саме тієї колаборації. 

Перспективою в контексті «KCMD» може бути формування нового кола творчих партнерів. Однак, в контексті всієї України, звісно замало того, що одним фестивалем стало більше. Я вважаю, що таких фестивалів має бути багато і вони мають бути розосередженими по всій країні та рівноцінними за якістю. Нажаль, проблема децентралізації існує: в основному все зосереджено на столиці – Київ завжди перетягує ковдру в сенсі фінансування, більшість культурних грантів теж поїдає столиця. Україна має просто фантастичні міста з огляду на історію, культуру, архітектуру, але в мистецькому плані на сьогодні – це ніби вимерлі простори, де зовсім немає концертів нової музики, сучасного театру та візуального мистецтва. Мій досвід організації проектів підтверджує, що аудиторія там дуже зацікавлена і відкрита до нових культурних ідей та має не менший запит ніж столична. На майбутнє хочеться щоб були не тільки партнерські проекти з іншими містами, але і в самих багатьох містах відбувалися повноцінні події, не гірші за київські, львівські чи одеські імпрези.

Яким є Ваш погляд на проблему творчої самореалізації молодих митців, адже і Ви самі ще відноситесь до цього покоління, хоча вже маєте певний значимий культурний досвід як композитор, перформер та організатор?

Сьогодні час нової хвилі творчих ініціатив, дуже важливий час. Але нові арт-спільноти створюються в альтернативних умовах, тобто не завдяки, а всупереч існуючій системі. В Україні стало нормою те, що творча молодь або виїжджає за кордон, або просто переходить в іншу сферу діяльності. 

У нашій країні є певна закономірність функціонування культури: все якісне і цікаве, що з’являється у культурному просторі, виникає поза системою. Але зазвичай, тривалість таких проектів недовга, адже постійно витягувати все виключно на ентузіазмі неможливо. Як тільки спалахує щось нове і неординарне, то через декілька років зникає. В нашій країні необхідно впроваджувати нову культурну політику, запрошувати професійних культурних менеджерів і створювати необхідні умови для просування нових мистецьких тенденцій. 

Наразі реальна сила – в альтернативних ініціативах. Навіть у сфері сучасної мистецької освіти сьогодні більше можна отримати саме у приватних закладах, на курсах та методом автодидактики. Так сталося, що формування альтернативних організацій – більш дієвий метод, ніж співпраця з міністерствами та державними закладами, де ініціативи нерідко блокуються.

Наскільки розвинута комунікація і підтримка молодих з боку старшого культурного покоління та відповідних державних установ?

Це дуже полемічне питання, але мені здається, що комунікація побудована винятково на особистих контактах. Є ряд композиторів старшого покоління, які дійсно зацікавлені в тому, щоб допомагати молоді: вони інвестують у молодих свій час і знання, постійно підтримують нові ініціативи. Але, якщо казати про державну систему, то мені видається, що там категорично інша ситуація. 

Система державного апарату та органів влади (рівня міністерств та управлінь) щороку підтверджує: навіть їх зовнішня зацікавленість у вирішенні проблем зовсім не означає реальної згоди змінювати ці проблеми, бо це просто їм невигідно. Адже щойно з'являється людина або команда, що здатна кардинально змінювати, покращувати ситуацію – таких відразу ліквідують. Тобто, «чим гірше – то краще». Ця формула для нашої державної культурної політики (яка так і не сформована) лишається незмінною. Скандальні ситуації в Національній опері, Музичному театрі для дітей та юнацтва, Центрі Довженка та інших культурних закладах підтверджують, що чим глибше ми сидимо в культурному болоті – тим зручніше. Ті винятки, що існують – поодинокі випадки, відступ від «правил» (як-от театр «Золоті Ворота», керівництво яким довірили молодому режисеру Стасу Жиркову).

В сусідніх країнах є багато прикладів успішного впровадження різних моделей розвитку у сфері культурного менеджменту. Тож сьогодні навіть не обов’язково щось вигадувати – ці моделі давно існують, їх можна використовувати, ба навіть наші колеги з-закордону готові ділитися досвідом і консультувати. Проблема лишається одна – державні структури реально (в справах, а не на словах) незацікавлені в яких-небудь зрушеннях вперед. Ми маємо багато підтверджень та прикладів, і все що ми бачимо з їх сторони – лише імітація діяльності та фіктивне «реформування» галузей мистецтва. Успішні культурні проекти в нашій країні тримаються на одному з «трьох китів» – чистому ентузіазмі, західних грантах або ж приватних коштах. Але аж ніяк не завдяки державі (де до сьогоднішнього дня навіть немає закону про меценатство). Тому сил та азарту «йти до кінця» вистачає ненадовго – іноді молодим дійсно легше виїхати за кордон та робити творчі справи там, де це гідно оцінюють. 

В цій загальній культурній ситуації, який потенціал Ви бачите в продовженні фестивалю «KCMD» і в тому, щоб це стало системним регулярним проектом?

Дуже важливо, що вже з першого разу фестиваль має свою ідентичність, свій стиль і напрямок. Тож організатори вже не мають права обмежитися проведенням тільки одного фестивалю. Основний потенціал фестивалю – у формуванні незалежного сегменту в музично-культурному житті міста, в якому відкриватимуться нові зв’язки. Незважаючи на те, що сьогодні в Києві відбувається порівняно велика кількість мистецьких подій, все ж таки, цього ще недостатньо для створення справжнього культурного контексту. На прес-конференції перед відкриттям фестивалю мене запитали щодо конкуренції в музичному просторі. Дійсно, останніми роками в нас сформувалися нові проекти, фестивалі, ансамблі. Але поки в нас немає відповідного рівня в мистецькому полі, вважаю питання щодо конкуренції некоректним та несвоєчасним. Якими позитивними не були б зрушення у нашій сфері, все одно наразі фестивалів та ансамблів сучасної музики вкрай мало (з огляду на всеукраїнський контекст), а про більш-менш адекватну кількість подій можна казати лише в межах столичного мистецького життя. Враховуючи загальну концертно-фестивальну ситуацію по всій країні, треба ще багато працювати, щоб мати більше приводів для оптимізму та конкуренції і тоді, при належній підтримці творчих проектів, створенні умов та вибудуваній стратегії дій Україна може вийти на принципово новий культурний рівень.