Ця промова не була запланована, але у світлі вчорашніх подій, які вкотре поставили під загрозу не тільки існування моєї країни, але й мир на решті континенту — не кажучи вже про цінності цивілізованого світу — я стою тут і читаю цей текст. Як ви бачите, я в костюмі.

Коли Томас Брунс з Ensemble KNM запропонував тему для цієї серії, "re:construction", одним з її основних значень було розмірковування над процесом реконструкції в післявоєнній Україні, моїй рідній країні.

Пройшов рік, і тепер здається, що "re:construction" відбувається в глобальному масштабі, впливаючи на саму структуру світу, в якому ми живемо.

Поживши у Берліні, і так чи інакше пліч-о-пліч з представниками вашої сцени організувавши більш ніж 15 подій в Німеччині, я знаю, що я тут серед друзів. Друзів KCMD, друзів України. Моїх друзів. 

Я не відчуваю потреби розказувати вам історії своїх людей. Я знаю, що ви знаєте. Я знаю тепер про численні випадки того, як багато хто з вас підтримував моїх людей в безліч різних способів. І я знаю, що ви від них і так все чули і й так все знаєте. Ви друзі. 

Тому єдине, що я скажу вам — це те саме, що я кажу своїм друзям. Українцям. Нам треба триматися разом. Тільки так ми вистоїмо. Нас спочатку не слухали. Коли нас почали слухати, нам не вірили. Коли нам стали нам вірити, у нас не вірили. Десятками років ми й самі в себе не вірили. Потім нас боялися підтримати в достатній спосіб. А Україна вперто стоїть на своєму і розбиває зневіру — крок за кроком, за кроком, за кроком. 

Коли у нас немає коштів для створення фестивалю, ми все одно втілюємо його в реальність. Коли нам бракує супутникових даних для підтримки наших солдатів, ми за лічені дні збираємо мільйони і купуємо супутник. Коли не вистачає інституцій, наші спільноти беруть на себе відповідальність, заповнюючи цей пробіл, щоб ми мали все необхідне для подальшого руху вперед.

Я прошу вас вірити. Вірити в нас, вірити в себе. Вірити в себе як спільноту. В себе як країну. Вірити в себе як громадянську одиницю.

Враховуючи історію, я знаю, що вам складно живеться з концептом віри у власну країну. Але я — українець, вихований прабабусею, яка воювала у Другій світовій війні, — вірю у вас. Ми — українці — віримо у вас. З країни, яка поставляла нам шоломи, ви стали другою в світі країну за обсягом воєнної допомоги. Після вчорашнього дня може так статися, що ви станете першою країною…

Рік тому в цей день я розмовляв із Стасом Невмержицьким — моїм другом, моїм колегою. Музикознавцем, засновником незалежного українського музичного медіа Клакери, який в той момент прийняв рішення піти в армію і захищати нашу з ним країну від росії. 

В його голосі я чув спокій, впевненість, детермінованість. “Я зайнявся психотерапією, і мій шлях в ній привів мене в цю точку. Ніколи я не був більш впевненим, як зараз”. 

Я боявся, що та наша розмова стане однією з останніх. Але от на днях він повернувся з відпустки після відновлення від контузії. Я запитав його вчора: якщо він мав би можливість телепортуватися сюди — у Radialsystem —  і щось сказати, що би це було. 

Він сказав: 

“За відчуттями, це час фінальної битви, коли Гондор запалює сигнальні вогні в очікуванні, що Рохан нарешті відгукнеться”

Це робить мене, мабуть, посланцем Гондору.

Час прокидатися. 

І Європа, здається, прокинулася. 

Час для мене прийняти факт, що як би воно далі не було, я не повернуся у Київ 2021 року. Це боляче до сліз. 

Якщо ви дозволите мені це сказати, час для вас прийняти факт, що як би воно далі не було, ви також не повернетесь у світ, яким він був три роки тому.

Ми віримо в свою гідність і в свою субʼєктність щодо того, яким буде наше майбутнє. Я думаю, вчора людина, яка мене репрезентує, в овальному офісі це прекрасно продемонструвала. 

Світові, Європі, Україні, мені дуже потрібно, щоб вірили в свою субʼєктність і гідність і ви. 

Thank you for your support.

Danke für eure Unterstützung.

Дякую за вашу підтримку. 

З повагою, 

Альберт, і команда Kyiv Contemporary Music Days: Катерина, Марія, Христина, Тетяна, Михайло, Василь, Лесь.